Але це ж не все.
Наша біганина в результаті дала те, що Зіні треба було тільки поїхати ще у сусідній губернський город, взяти у якогось ще більш сильного мира посвідчення, що він нічого не має проти визволення Антипа, і Антип виходить на поруки.
Ну, думав я, слава богу, я також визволюсь.
Але маєте! Вийшовши від того передостаннього вершителя долі Антипової, Зіна весело заявила:
— Ну, так! Значить, ми завтра ввечері їдемо в Х…
І енерґічно, смакуючи майбутню поїздку, прицокнула пальцями.
А мені аж серце тьохнуло. Я мусів прокашлятись.
— Себто, хто це ми?
Вона здивовано глянула на мене.
— Ну, звичайно, не прокурор судебної палати та я, а ваша милість і я.
Ну, тут терпець мій увірвався.
— Але ж чекайте! — аж зупинився я. — Що ж я маю до того? Навіщо я здався ще там?!
Вона ще більше здивувалась, а очі… ах, хай їм біс! — ті очі лукаво-лукаво сміялись. Зелені, сірі, карі, усі кольори разом. І ні крихти не вірили в моє обурення, в моє серйозне відношення до моїх власних слів.
Але я твердо рішив ні за що не піддаватись.
— Ні-ні! Як собі знаєте, а я не можу їхати… У мене, знаєте, робота… Я й так уже той… уже запустив безбожно… Та й чого я маю їхати? Ні, я не розумію: ви така енерґійна… смілива дівчина, а не можете обійтись без няньки-мужчини… Фе! Сором!
Якби це на іншу, то вона б розсердилась, надула губи, ну, почала б хоч холодним, байдужим тоном виясняти мені, що я в цих справах суджу, як
