швидше… А то піду сама без вас, вам же гірше буде. Чудак ви!
Швайцар обурюється, дивується, сперечається, але кінець кінцем, якось непомітно, від її упевненого сміху губить свою строгу поважність і нерішуче йде до губернаторських покоїв.
Нас приймають. Зіна балакає, слухає, дивується і сміється. І видно, що вона рішуче не вірить у те, чому дивується, а ще знає, що то неправда й буде так, як вона знає.
— Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це — каторга. Ми не можемо таких злочинців випускати на поруки! — розводить руками губернатор.
— Каторга?? — страшенно дивується Зіна. Але за тим дивуванням пробивається щось своє, щось таке лукаве й певне, що губернаторові стає якось сумнівно і здається, що каторга — це, справді, вже занадто…
— Але, у всякому разі, я тут нічого не можу помогти вам! — ще ширше й безнадійніше розводить він руками.
Але я про себе посміхаюсь.
Сміється й Зіна і зеленкуваті очі її, як дивний кришталь, блискають при поворотах усякими кольорами.
І розмова кінчається тим, що сильний мира перестає вірити в свою силу, у велику злочинність Зіниного нареченого і схиляється до того, що коли другий сильний мира нічого не матиме проти, то й він не буде перечити випуску нареченого на поруки.
Зіна сміється, прощається й виходить. Я за нею, мовчазний і зайвий.
Сильний мира з приємною очумілістю дивиться нам услід.
От сами бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я міг зробити, коли ця дівчина була утворена цілком інакше, ніж я, а я сам попав у такий момент, коли чоловік сам собі дивується?
