револьвер є? — вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, стальові, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй.
— А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я.
— Убити себе зумію, — муркнула вона злісно і, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера.
Зачулась важка Семенова хода. Він увійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав;
— Одягніться. І просто на той ліс. Гряниця в самому лісі… А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками пришлете. Поспішіться!
Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем одяглись.
— Ноги з-під свит видно… Нічого… — муркнув Семен… — Полем будете йти… Аби здалека не впізнали… Неділя, в полі нікого нема… Хай бог помага… Хутшій!
Ми поховали під свитки свої брилі і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилася собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись у городині в своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикались, озирались, помагали одно одному й бігли, й бігли. Перелізали через перелаз, перестрибнули якийсь рівчак, вскочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом і, лишаючи за собою широкий слід, вибігли на догору. З дороги видно було далекий тин лісу.
Пам'ятаю — зупинились. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад. Пусто було. Мовчки
