Не знаю. Але треба було бачити, як вона здивовано підіймала свої густі брови, коли щось робилось не так, як хотілось їй. Не сердилась, о, ні! не гнівалась, не сумувала, а тільки страшенно дивувалась.
Один раз я спробував поставити трохи виразніше питання про мою участь у біганині. Я почухав кінчик носа, прокашлявся і, дивлячись убік, надзвичайно байдуже сказав:
— А слухайте, Зіно, як вам здається, чи не той… чи не міг би я сьогодні той…
Я мусів ще прокашлятись.
— …лишитись, розумієте, вдома… У мене, знаєте, робота…
Вона широко розплющила очі, підняла брови й мовчки дивилась на мене. Мовчки, ні слова, ніби я говорив щось таке, що давно всім відоме за страшну єресь, наприклад, що Маркс був есером.
Розуміється, я теж замовк. Я не можу вести далі розмови, коли вона дає несподівані наслідки. Мені навіть стало ніяково. Я пильно почав придивлятись у вікно: там на вулиці стояв лихтар і структура його показалась мені надзвичайно цікавою.
— Слухайте! — нарешті схаменувшись, почала вона (без гніву, без серця, навіть із співчуттям до мене), — що це вам бог дав сьогодні? Га?.. Що з вами? Ви, часом, не захворіли? Ану, дайте ваш пульс…
І таки взяла мою руку, знайшла пульс і стала заглядати в лице таким лукавим поглядом, а губи трипотіли такою усмішкою, що я мусів об'єктивно запитати себе, чи справді ж момент підходящий, щоб поставити це питання.
Але, коли вона потім раптом бризнула в лице мені сміхом, коли схопила мою шапку й натягнула її аж на ніс мені, я мусів признатись, що на цей раз вступати з нею в дебати було б зайвою річчю. Коли б
