Вона навіть не встигла рук піднять і стояла з здивовано поширеними очима.
— От тепер дуже гарно! — сказав я.
У цей мент в дверях з'явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись у куток і суворо промовив:
— Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть.
Ми приголомшено перезирнулися з панною.
— Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо.
— Якусь панночку шукають. Мабуть підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікати.
— Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив.
— Тікати на той бік. Хай панна йдуть із вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лісу.
Губи Семенові були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто.
— Добре? — звернувсь я до неї.
— Як знаєте, — здвигнула вона плечима.
— Чекайте но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зостались сами. Була якась жовта напівтьма з золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, з суворо застиглою постаттю здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов із повітки, а в кутках її наче засіло щось злорадне, єхидне, зле, і слідкувало за нами.
Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одно на одного, напружено слухали… Стихло… Оса роздратовано гула десь і жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зідхнула і, мабуть, лягла.
— О, тільки не стражникам у руки! — раптом зірвалась панна з місця і прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!… У вас
