За спиною сопів Васюк, вовтузячись із дошкою. Мені ніяк було повернутись, подивитись, але я хвилювався так, що боявся упасти з груби.
— Готово! — нарешті прошепотів він.
Я з усиллям повернув голову й побачив, що голова його стала зникати в чорній дірці стелі, далі ввійшли туди плечі, потім ноги його стали розгинатись і з легким шарудінням все тіло всунулось у стелю. Мені стало вільніше на грубці. Я наготовився теж. Ноги його одна за другою зникли.
Тоді я підсунувся під дірку і теж уліз у неї.
— Швидше лізь! — сердито прошепотів Васюк і шарпнув мене за руку. Я нічого на це не сказав.
На горищі було холодно, темно і кожний наш шорох викликав луну.
— За мною! — дихнув коло мене Васюк, і я почув, що він став одходити од мене.
Він робив усе так, наче виріс на тому горищі.
Упевнено знайшов дірку на покрівлю, ловко проліз у неї й поміг мені пролізти. Потім злим і безапеляційним голосом наказав хапатись руками за шви покрівлі й повзти коліньми. І поліз. Я за ним. Він ліз тихо, нечутно, як кішка, але у мене щоразу під колінами покрівля гуділа так, що я аж цепенів весь і замирав. А Васюк зупинявся й з ненавистю шипів:
— У, ідіот чортів! Тихо, будь ти проклят!
Внизу ж і вгорі було тихо. Нас не чули. Чув тільки холодний вітер та чорні мовчазні димарі на покрівлі. Було моторошно, чудно.
Ми підповзли аж на самий край покрівлі з того боку, де будинок виходив на пустир. Васюк мовчки вийняв шворку, довго вовзутився біля ринви і, нарешті, прошепотів:
— Сиди тихо. Я полізу вперед. Як будуть стріляти, не лізь. Уб'ють. Чуєш?
