«Шр! шр! шр!» чулось з-над груби, а я ходив і позирав.
І щоразу, злізаючи, він все холодніше й коротше, стомленим, сухим голосом говорив мені:
— Хутко кінець.
Я вже мовчав. Я боявся говорити щонебудь, бо з грудей мені вирвалась би така дика зграя слів, що краще мовчати.
Я тільки думав про себе. Дивлячись удень на його колючі холодні очі, напрямлені на мене, я думав, що я сам не вилізу на грубу. Чи полізе він перший, чи я?
Я був певний, що полізе він. Ну, хай! О, хай лізе він, а я зостануся тут, побачимо, чи далеко він сам долізе, покинувши мене.
І думав, що якби я виліз першим, я б… я б поміг йому, не покинув тут. Я ж знав його, знав добре люту ненависть очей його, щоб покинути тут. Він же здатний був покликати дозорців і видати мене. Він би з великою охотою покинув мене тут, якби не боявся, що я на його манір покличу дозорців. І коли не покине, то тільки з страху, що й сам не втече.
І справді, він злякався й поліз першим я. Став йому на спину й виліз на грубу. Потім ліг на ній і звісив йому вниз руку. Він схопився за неї і, важко тягнучи мене донизу, став дряпатись. Виліз і зараз же став дивитись до вовчка.
— Ти мало руку не вирвав мені… — прошепотів я.
— Ну, мовчи там! «Руку». Не до рук твоїх. Дивись на вовчок, я вийму дошку.
Я зціпив зуби і став дивитись на жовтий квадратик у дверях.
На койках непорушно лежали опудала, укриті нашими укривалами. Верхня половина камери, помережена тінями грати, була освітлена, а нижня, з койками, темна.
