Він стримано посміхнувся.
— Смішного рішуче нічого нема. Спробуй, тоді й смійся…
Він мовчки взяв у мене пилку, незграбно виліз мені на спину й видряпався на грубу. Я думаю, що він на злість так давив мені плечі каблуками. Йолоп!
Але пиляв він, справді, не так, як я.
— Ти надиво мало зробив! — весело прошепотів він, злізши по моїй команді.
— О, ще б пак! А почати, по-твоєму, це легко.
— Та хіба ж я до того?
Але я вже бачив, до чого воно йшлося. Я це виразно бачив зо всього стомлено-поважного вигляду, коли він злізав звідтіля. Звичайно, він уже уявляв собі, що голова всій справі — він. Ця капустяна голова, цей белбас був цілком щиро переконаний, що він мене рятує.
— Ну, справа посовується! — говорив він звичайно.
І треба було тільки подивитись на нього, коли він промовляв ці слова!
О, як я ненавидів його за те, що справа посовується! Як я хотів, щоб він зломив пилку, порізав руку. Він би не бундючився так.
Дні прожогом пролітали крізь нашу камеру і зникали в безодні Минулого. І кожний день був несхожий на попередній день і кожна ніч відрізнялась від попередніх ночей.
Люди з ключами не помічали нічого й так само ходили коло наших дверей, або дрімали десь там у кінці коридора.
І тільки ставили лямпочку на двері, Васюк вилізав мені на спину, ловко піднімавсь на грубу і шепотів звідти:
— Готово! Позирай!
І я ходив, і позирав.
