Камера згори здавалась дивною, чужою, і постать Васюка якоюсь безглуздою, куцою.
Ось, нарешті, здається, та дошка. Дивно, яка вона зовсім не така, якою здавалася знизу. Товща, ширша… Страшенно незручно!.. Нема як почати… Здається Васюк чхнув? Ні, ходить. О, йолоп, йому добре походжати. Тільки цього й уміє, а все мені доводиться робити. Хіба спробувати так?…
Насилу вдалося почати. Пилка гнулась, муляла руку. Шум від пиляння був такий, що, мені здавалось, його зараз повинна зачути вся тюрма. Я для чогось дуже стискував щелепи і, щохвилини прислухаючись, дивився вниз. Але Васюк так само ходив, поглядав у вовчок і мовчав.
Тоді я знову пиляв. Але пилка гнулась, рука боліла, я задихувався. Мацав пальцями свою роботу і з злістю бачив, що вона майже не посовується. І безсило пустивши руку, понуро дивився вниз. Ходив Васюк, добросовісно щоразу зазираючи в вовчок, чорніло вікно, миготіло жовте світло лямпочки у верхній половині камери.
І пригадую, яким нікчемним уявлявся я сам собі там, на тій грубі — безсилий, вимазаний павутинням і порохом! І невже ж у цей самий час десь гули трамваї, кудись ішли люди без ключів, жінки, діти, малесенькі любі діти?..?
І знов я брався за пилку, стискував щелепи, прислухався й пиляв. Але подла пилка гнулася, муляла руку, рука нила, падала.
І знав я, ох, я знав, що не пилка винна, а безсила, худа рука моя.
І знав, що вилізе він і пилка не мулятиме його руки, мускулястої, сильної.
Рішуче покинув і зліз.
— А що таке? — стурбовано спитав він.
— Стомився, — хмуро муркнув я. — Лізь ти…
