І справді, знайшов я. В кутку, де лежала купа цегли, я присів спочити. Блукаючи очима по землі, я раптом, під самими ногами, помітив шматок заржавілої бляхи, що витикалася з-під глини. Самої справжньої бляхи, якраз такої, яку я собі уявляв, навіть так же погнутої. Коли вартові дивилися в другий бік, я з замиранням серця вийняв хустку й ніби мимохіть упустив її на бляху. Потім помалу й байдуже нахилився, схопив разом із хускою дорогоцінну знахідку, і так само помалу й ліниво сунув її під пальто. Ура!
Васюк усе бачив і вже хитро підморгнув мені, але я холодно встав і, міцно держачи рукою бляху, помалу й ліниво став ходити між вартовими. Позіхаючи, я поглядав у небо й виразно бачив, що на правий бік тікати не можна, бо там стояла будка і вартовий найшвидше міг бути на тім боці.
Бавлячись і позіхаючи, я підняв з землі декільки камінців і непомітно сховав їх у кишеню.
В камері я сказав Васюкові про правий бік і зараз же залишив балачку, не бажаючи пригнічувати його. Він покірно згодився.
Потім ми взялись до вироблення пилки. Ах, треба було тільки подивитись, як він тер камінцем цю нещасну бляху. Лишенько моє, він нічого не вмів, цей міцнолобий дурень!
— Ні! Дай сюди! Вартуй ти, я сам буду робить.
Він винувато передав мені камінь і бляху, а сам став коло вовчка пильнувати. Іноді він підходив до мене й несміло зазирав до рук моїх, але я холодно нагадував йому про дозорця й він, дурновато посміхаючись, поспішно йшов назад.
Я тер цілий тиждень і цілий тиждень він несміло зазирав до моїх рук і цілий тиждень я строго кричав на нього. Не міг же я, справді, допустити, щоб
