— Фантазія!
Ох, як я його ненавидів!
— Чого фантазія?
— Звичайно, фантазія! Чим же ти пиляти будеш?
Да! Я так і знав, що він це спитає.
— Чим? Пилкою!
— Якою?
— З бляхи зробимо!
— Де ж ти бляхи візьмеш?
Господи! Він смів ще сумніватися! Він, що сто літ, як купа ганчірок, пролежав би отут і не побачив би нічого, він ще сміє…
— Я з тобою більше й балакати не хочу! Можеш лежати собі…
— Та чекай! Я тебе питаю, де ти бляхи візьмеш. У дозорця попрохаєш?
— На дворі знайду! От де! Або від підвіконника одломлю. Ну, годі!
Більше з цим йолопом я не хотів балакати.
Але вранці він сам забалакав і видно було, що щиро кається за вчорашнє.
Ага! Голубчику!
Проте я не хотів зовсім пригнічувати його, і тому холодно й діловито сказав:
— У такому разі ми сьогодні ж повинні знайти.
— Ну, певно! (Він спробував навіть руки потерти). Вмент повинні знайти бляху! Ого! Тільки знаєш, треба обережно. А потім, мені здається, що на правий бік було б краще тікати? Га?
Я холодно і строго промовчав. Без тебе знаємо, на який бік краще!
Ми вийшли на прогулку. Я не хотів, щоб він знайшов бляху. Він — незграба, недотепа, він не повинен найти.
Найти повинен я.
