кашляв надзвичайно голосно й подовгу. Я був певний, що він навмисне, цей раз уже навмисне, на злість мені, кашляв. Я не міг спати всю ніч. Ну, чекай: коли так, то й ми будемо так. Чекай, чекай.
На другий день я не лежав уже. Коли Васюк починав ходити по камері, я теж вставав і ходив. Нам незручно було, ми товклись один об одного, і мусіли навіть зупинятися. Васюк мовчки поглядав на мене, посміхався й сідав на свою койку. Я теж в унісон йому посміхався, ходячи сам по камері.
Після обіду він довго й болісно кашляв. Потім, трудно дихаючи, заплющив очі й задрімав.
Тоді я встав, заходив по камері, голосно заспівав. Він злякано прокинувся, підвівсь на лікті, подивився на мене.
— Хіба ти не міг би посідити тихо якісь півгодини? — хмуро спитав нарешті. — Ти ж бачиш, що я дрімаю.
— Зо мною не церемоняться… Чого ж я маю церемонитись? — не зупиняючись, кинув я рівно й жорстко. Він помовчав.
— Ех, та й злий ти, я тобі скажу…
— І чудесно!
Подивився на мене довгим поглядом, потім щось зле пробігло в тому погляді, і посміхнувся.
— Ну, добре… Хай так… — промовив і ліг.
З того часу ми обоє вже не лежали апатично і мляво. Ми напружено слідкували за кожним рухом і словом один одного. Ми, навіть, почали знов наші розмови, гру в шашки, але розмовляли тільки для того, щоб спіймати один одного, притиснути і примусити почути своє безсилля і приниження перед другим. Грали в шашки для того, щоб любуватись, як злісно кривляться губи переможеного.
Тільки не співали й не реготали.
