— Це оригінально. Значить і я повинен лежати?
— Ах, одчепись… Хочеш, ходи…
І він ходив, похиливши голову, ніби глибоко думав про щось. Але я знав усе, про що він міг думати, знав, як він повернеться, сяде, закине руки за шию й ляже поривчасто на койку. Знав, що він мене знає так само, як і я його. Знав навіть, що, коли він уночі чудно крекче, йому сняться женщини, а як раптом сяде на койці, значить, снилось, що тікав. Спершу питав його, а потім питати перестав. Ну, що він мені може сказати? Все те саме, відоме, старе. Пробіжить по наконечних слідах мозку і сліду не лишить. І дедалі, то все менше й менше він сміявся, а все частіше лягав на койку й важко сопів носом. Це було дивно спочатку, але хутко стало старим, відомим. Все у нас вмент ставало старим, тим самим. І через те, що нового не бувало, старе від довгого лежання в мозку обтиралось, губило всякі фарби, зморщувалось, а далі починало гнити. І якби можна було розчинити наші черепи, я певний, що мозки наші світились би в темноті фосфоричним, гнилим світлом.
Іноді, чомусь, по задурманеній душі морозом проходило щось непокійне, жахливе, тоскне. Особливо ввечері, коли камера робилась напів темною, напів ясною. Тоді й Васюк починав якраз найбільше сопти носом. Це ще більш дратувало.
— Слухай, Васюк, чого ти сопеш так?
— А що таке?
— Та нічого. Негарно слухати.
— Це оригінально.
Ідіот! Він ще на смішки пускається.
— Нічого оригінального нема, а тільки погано.
— Може я турбую тебе цим?
— Ах, одчепись ти ради бога! «Турбую, турбую». Подумаєш, делікатність яка!..
