сам наперед смакуючи свій план і тихим шепотом докладно виложив усе передо мною.
Так, план був справді певний і простий. Треба було тільки підкупити двох дозорців. Це його трохи ускладняло. Але коли не зважати на цю обставину, то можна було б ручатися за успіх.
— Слухай… Але ж ти забуваєш, що у нас нема кому підкупити їх?..
— А, почекай!.. Це не так важно… Головне, ідея… Уявім собі, що є… Тоді, значить, ти дивись…
І знову малював всю майбутню картину нашої втечі.
Ні, план таки дійсно прямо геніяльний. Геніяльний своєю простотою, несподіваністю, одважністю. От тільки якби знайшовся хтось, щоб з волі підкупив тих дозорців, що коло воріт.
Ми замовкли, потім зразу обоє почали реготатись. Реготали так, що до вовчка підійшов засушений дозорець і таким тоном, ніби оповіщав нам якусь цікаву новину, промовив:
— Господа!.. Слиште, господа? А ви знаєте, що не полагається так крупно сміяться?
Але як ми не то що не перестали «крупно» сміятись, а ще більше закотились реготом, то він помірно, але сильно почав стукати об дверці вовчка й підвищеним голосом заговорив:
— Гей, господа, а реготатьця так не полагається. Слиште?
— Ой, умру… — стогнав Васюк.
— Слиште, господа? Просю вас вас з убеждєнієм. Довольно.
Пам'ятаю, Васюк ще довго схлипував від сміху, а мені… сумно-сумно раптом стало.
І от чогось з того вечора (і чого саме з того, я й досі не можу з'ясувати собі) почалося щось… не
