ням слухали «нові» свої плани. А потім реготали так, що до нашої камери мусів підходити дозорець і цокати ключами об двері.
Іноді Васюк сумно спирав лікоть на подушку, клав голову на руки і, дивлячись знизу вгору у вікно, філософічно, задумливо говорив:
— А знаєш, серденятко моє, я думаю, що гірше тюрми нічого не може бути… Їй-богу…
— Гм!.. Чорт його зна… Мені теж здається…
— Ні, це — факт. Ти дивись: на волі люди гублять чи здоров'я, чи багатство, чи близьких людей… Правда? Рідко буває, що все разом… Га? Ти щось кажеш?
— Да-а, буває…
— Але рідко… А тут усе разом… Розумієш? Ні-чорта! Ні, сволочна штука ця тюрма… Та ще без книжки…
І раз несподівано додав:
— А ти знаєш, серденятко, що я вчора здорово таки кров'ю покашляв… Їй-богу.
І засміявся.
Мені стало холодно.
— Правда, Васюк? — тихо спитав я.
Він ще дужче засміявся. Потім раптом ліг на койку і, помовчавши, промовив:
— Да-а… хотів би я знати, що гірше можна знайти в життю!… Це оригінально… Гірше тюрми… Та ще такої… Ти знаєш, серденятко… Ех, серденятко ти моє!
Він хутко пересів до мене на койку, обняв за груди і прихиливсь.
— Хочеш, скажу тобі такий план, що ми через тиждень будемо на волі? Га? Хочеш?
— Ну?.. — чекаюче протягнув я.
— Слухай же…
Він зручніше вмостився, плямкнув навіть губами,
