йому на живіт і він, лежачи, тихо й таємниче починав розвивати старий негодящий план, тільки з маленькою якою-небудь одміною. Я слухав уважно, замирав серцем, уявляючи план дійсністю і навіть не сперечався з ним. Аж тоді, коли він кінчав, коли кидалося в очі, що крім пилки ще бракувало «яких-небудь сотню-дві карбованців», ми починали реготати, після чого я вже виступав із своїм планом. І Васюк теж уважно й серйозно слухав мене, іноді з запалом перебиваючи, доповнюючи, навіть сперечаючись, але сперечаючись що до деталів, а не до самого плану, в який він безмежно вірив. Коли ж я кінчав і виявлялось, що для мого плану не хапало тільки двох револьверів, динаміту і карбованців п'ять-десять грошей, Васюк рішуче виступав проти і знову висовував свій.
Вечеря перебивала наші сперечення. Після вечері ми співали, спершу потихенькку, сумно, далі Васюк вибирав пісні з виголосом, твердо ступав по підлозі і в такт вигукував якусь салдатську мелодію. Підходив дозорець, стукав ключами і починалась звичайна розмова.
— Слиш? Довольно пєсніпєній!..
— Довольно? Це оригінально. А ми тільки почали.
— Так от і прекраті, як почали.
— Та невже?…
І так далі.
А вночі, у снах наші плани здійснялись: ми тікали, стріляли, підривали стіни динамітом, пролазили в найвузюсенькі дірочки, прокидались від хвилювання і знову підкупали дозорців, передягались, перелазили через стіни і знову прокидались. Так кожної ночі. Вранці ж, після чаю, сиділи й оповідали один одному свої нічні удачі й неудачі.
Після обіду «дєлалі» прогулку, грали в шашки і знову лежали в напівтьмі смеркання і з захоплен-
