фарбу, він суворо й грізно стукав ключима по вовчку і кричав до нас обох:
— Слиш ти! Приказую, штоб не було пєсній!
Ми тільки цього й ждали і аж падали на койки від реготу.
Він трохи непорозуміло, але так само грізно й строго дививсь якийсь час, потім одходив, і дерев'яно, з непохитним, невблаганим виглядом одноманітно миготів у вовчку.
Як тільки він одходив, ми, пересиливши регіт, знов зачинали:
Моментально кроки в коридорі ставали швидшими, твердішими і разом з стуканням у вовчок чулось:
— Слиш ти?! Кому я приказав, що пєсні ніззя співать! Умовкнуть січас же!
Я не знаю, чого нам було так смішно, але ми просто корчились, задихались, плакали від реготу. І, розуміється, не співали в такий час. Він же, досягнувши свого, одходив з тим же незадоволено-грізним виглядом.
Звичайно, під вечір, коли над дверима ще не ставили лямпочки, ми лягали на свої койки і починали.
— Охо-хо-хо… Нудно, сукиного сина!.. Хоч би одну книжку, сволочі…
— Да-а… Це — оригінально… Книжка нічого… Але ти знаєш, серденятко, що якби пилка, то по моєму методу можна втекти… Їй-богу…
Я знав зарані, що ні по його методу, ні по моєму ніяким робом втекти не можна, але з великою й щирою цікавістю спирався на лікоть і, ледве розбираючи контури його постаті на койці, тихо питав:
— Яким же способом?
— А от таким… Ти тільки слухай… Іди сюди…
Я пересідав до нього на койку, спирався боком
