й хапаючись чухався і знову рівно й спокійно сопів.
«Серденятко моє»!
Ми дуже не дошукувались, через що та для чого «вони» посадили до мене Васюка. Чорт їх бери: посадили то й посадили, — однаково обом нам менше каторги ждати нічого. Однаково ми обоє ніяких показів не давали, значить, боятись якось заплутати один одного ми не мали чого.
Але книжок нам все таки не дозволяли, виразно натякнувши, що ми могли б мати навіть і тютюн, якби захотіли, не то що книжки. Ми то дуже хотіли, але показів все таки не давали; зробили з хліба шашки і стали грати, реготатись, дражнили дозорців. Їх було двоє в нашому коридорі. Один — маленький, рудий і весь надзвичайно плескуватий, наче засушений в якійсь величезній книзі. Він раз-у-раз держав великим і середнім пальцем цигарку, жмурився від її диму і, дивлячись у вовчок спокійно-пильним поглядом, з протягом говорив:
— А пє-є-сні іграть ніззя-а…
І жмурив від диму ліве око, через що здавалось, що він сам кепкує зі своїх слів.
— Через що «ніззя»?
— Не полагається… Такоє узаконєніє, що не полагається… Када б, случайно скажем, вийшло, такоє узаконєніє, що полагається пєсні арештованим, значить, нада усєм співать пєсні.
І з легкою посмішкою, невозмутимо й хитро жмурив око.
Він був з філософським напрямом думок і ми дуже любили з ним балакати; але він хутко одходив од вовчка.
Другий же так і зовсім ніколи не вступав до розмови з нами. Сухий, вугластий, з жорсткими, ніби з дроту зробленими, вусами, вимальованими в жовту
