Васюк поважно підходив до дверей і ввічливо нахилявсь до вовчка.
— Як кажете, серденятко моє?
— Ніззя шум дєлать.
— Це — оригінально. А чому так?
— Не полагається.
— А через що ж не полагається?
— Через то, що запріщається.
І ми знову качались від реготу.
Ніч ми не спали. Хоч Васюкові й поставили другу койку, але ми обидва лягли на моїй і всю ніч пробалакали. І нам таки було про що побалакати: не рік і не два йшли ми поруч у житті.
Одноманітно й рівно ходив дозорець в коридорі; знадвору часами злими довгими гадюками вповзав у тишу свист вартових. Притулившись щільно один до одного ми лежали тихо, розгортали поверхню нашої пам'яті і, як діти, з скрині виймали Пережите і злегка-соромливо, але тайно, радісно колисали його, милували й тихо сміялись. І сивий, старий тюремний Сум стояв у темному кутку й привітно хитав головою й шепотів до нас щось своє, старе, тюремне, таємниче.
Під ранок, коли напівкругле віконце, немов півколеса з шпицями, посіріло, Васюк заснув коло мене. Я вже давно посварився зі своїм сном і ловив його несподівано то вдень то ввечері, а вночі звичайно він десь лазив собі самотою. Я не спав і, пам'ятаю, любовно, як мати на заснулу дитину, дивився на Васюка.
Лице його, з кучерявими білявими волоссями і розрізаним надвоє підборіддям, мирно й довірчиво схилилось до грудей мені й хотілось тихо-тихо цілувати його. Але якби він почув і прокинувся, він би реготав, як скаженний. І я тільки дивився на нього. Він причмокував губами, похрюкував, іноді злісно
