— Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки.
Ми їхали якимось лугом поза городами. Верби схилялися над нами й мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб. Поле сховалось, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинились.
Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене і, незадоволено-суворо дивлячись убік, бовкнув:
— Так ви таки зараз хочете йти?
— Таки зараз.
— Можуть убити.
— Не вб'ють.
— Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз.
Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою, криво посміхнувся до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро вйокнув, і ми рушили.
Мабуть ми їхали знову без дороги, бо мене хитало, як у колисці, об колеса шарудів бур'ян, і конячка часто зупинялась, десь хапаючи на ходу траву. І, пам'ятаю, коли мене хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону.
Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в лице, сіре рядно і чув, як Семен понуро вйокав і пирхкала конячка.
Раптом знову зупинились. Рядно піднялось надо мною, а замість його глибоко-глибоко синіло небо і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в шапці, з його гострим, ніби мертвим носом і чорно-сивими, наче посипаними попілом, підстриженими вусами.
— Вставайте! — муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік по-
