— І нічого не жаль! От! От!
І схопивши вмить з голови картуза, почав рвати його зубами. Картузик зараз же й розлізся, як папір.
— От. І картуза нема. Хрр!
Хлопці аж за боки брались, аж обнімали одне одного з реготу.
— Ой, чудак!.. Ой! А все таки є!
— Нема!
— Брешеш, є… А батько? А пан твій батько, га?
Кость враз замер весь, потім схопивсь, два рази хрукнув до всіх і щосили побіг од них. Хлопці навіть потюкать, як слід, не змогли йому навздогін від реготу.
Коли не стало чути хлопців, Кость зупинився й ліг у борозні під пшеницю. Він лежав лицем догори й дивився, як невпинно й похмуро сунули кудись хмари. Йому, мабуть, знов було душно, бо худі, веснянкуваті щоки його розжеврілись, губи розкрились і він часто облизував їх.
Довго лежав там. Не чув, як і хлопці пішли, як вечір заліг у лузі. Зчувсь лиш тоді, як над ним раптом грізно залунало:
— А це ти так за товаром дивишся, га?! Це ти пасеш так?
Але не встиг він і підвестись, як його схопила чиясь рука і вмент поставила на ноги.
Над ним схилилось руде, бородате лице ланового з синім шрамом над бровою.
— Це ти так скот пасеш? Га?!
Кость лизнув губи, слабо, в'яло скривив носа й зробив:
— Хрр!
Лановий аж скипів від гніву.
— Ах ти ж, чортової душі, байстря ти прокляте, так ти мені, ще хиркать будеш?! Ану почекай же ме-
