І тільки одного він, здається, дуже не любив, коли йому починали говорити, що він — байстрюк, а батько його — пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили кудинебудь подалі. Це всі знали й любили цим дражнити його.
Кость надів картуз і якось раптом весь зщулився. Губи йому посиніли, тоненький носик побілів і витягнувсь, очі забігали непокійно. Він навіть застібнув піджачок.
— Ага! Холодно? — злорадно закричав Семенець. — Ага! Застібаєшся!
— На! — зараз же випнув губи Кость і навіть розстібнувся: — хочеш, голий роздягнусь?
— Ану! Ба не роздягнешся.
— Не роздягайсь, Костю, а то видно буде, що ти байстрюк, — насмішкувато сказав Микита й моргнув Семенцеві.
Кость хотів уже роздягатись і напевне на злість комусь, щоб іще холодніше було, роздягся б, та раптом підняв голову і крикнув:
— Я не байстрюк! Хрр!
— Е? — здивовано підхопив Микита. — А хто ж була твоя мати?
— У мене не було матері!
Хлопці так і лягли зо сміху.
— Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько — Андрій Чорненко?
— У мене нема дядька! Нікого нема!
— Брешеш, є?
— Ба, нема!
— Ба є.
— Нема! Нема!
Кость аж схопився на коліна і злісно, швидко подивлявся на всіх. І видно було, що йому від всеї душі хотілось, щоб у нього нікого ніколи не було, ніде, нічого.