знов на Семенця, який все таки хотів скрутити цигарку й аж губу закусив з досади.
Один тільки Кость не поглянув навіть на товар: він усе дивився на пальці Семенця. Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він ні за що не кусався. Це був кумедний таки хлопець!
— Ба не скрутиш, — раптом швидко прошепотів він, пробігши очима до Семенцевого лиця і швидко знову до рук.
Семенець зневажливо глянув на нього.
— А ти скрутиш?
— А скрутю. У вас усіх руки померзли, а в мене ні…
І знову, пробігши очима по всіх, зупинив на цигарці. І посміхнувся.
Чорненький і чистенький, як кузочка, Данилко раптом нахилився й потяг Костя за картуз. Кость зараз же якось кумедно зморщив носа, вишкірив зуби і зробив:
— Хрр!
Чисто як забиті, боязкі собаки з підверненим під себе хвостом і зігнутими ногами.
Хлопці зареготали. А Кость так само пильно й уважно став дивитись на руки Семенця. Іноді він чогось облизував губи й держав їх роззявленими — видно сохли вони в нього!..
— Ага! Не скрутиш. Руки змерзли. А в мене ні… От які!
І Кость простягнув усім свою чорну, подряпану невеличку руку. Йому, очевидячки, чогось дуже хотілось говорити про свої руки.
