З Костем сталася чудна кумедія.
Діло вийшло так.
Кость та ще троє хлопців — Данилко, Семенець та Микита пасли товар на лугу. Хлопці — свій, а Кость — панський.
Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли і Семенець як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній випадав, пальці стали тверді та червоні, як молоденька морква.
— Нє, холодно, не скрутиш! — рішив маленький, чорненький, як кузочка, Данилко й озирнувся. А озирнувшись, у той же мент схопився й люто, дзвінко закричав:
— А куди-и ти?! А куди, Арлхирлей, бодай тебе за вітром понесло! А куди то ти, га?!
Круторогий, сивий віл Архирей, що підбирався з лугу до молоденьких, дуже смачних сходів пшениці, зараз же зупинився й зробив вигляд, що пшениця його зовсім не цікавить і маленький, чорненький хазяїн його зовсім даремно кричить. Він навіть повернувся задом до тої пшениці і став спокійно та поважно скубти траву.
Микита й Семенець теж озирнулись до лугу, але їхній товар пасся як слід. Микита знов натягнув свиту на голову, ліг, спер голову на руки й дивився
