самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, в середину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде… А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось…
— Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом несподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: — Вішта! Ти! Кукурудзяна…
Я посміхнувся.
«Кукурудзяна» насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоїлась і знову затупала байдуже й неуважно.
Пам'ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до нього, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись убік, злегка повернув до мене голову й, тикнувши рукою кудись наперед, муркнув:
— Гряниця.
Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало холодно в грудях і замерло серце. Так. Аж ось він цей кордон. Я жадливо дивився туди, в залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин і чув, як мені стає якось тісно, нудно, неспокійно.
— Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я.
Семен повернув до мене свій жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені, понурі вуса й здивовано промовив:
— Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он маєте ліс, в тому лісі є жовніри, то йдіть їм у руки. А мене лишіть ще пожити трохи на світі… Ая!
Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого Семена Пустуна.
— Значить просто йти на ліс?
