— Ну, того. А ти хотів, щоб тебе дєвка дурно полюбила? Хе! Купило треба мати!
Він навіть заклав руку в кишеню і згори вниз вибачливо дивився на мене — він уже розумів усе. Він уже навіть не сердивсь і жалів мене.
Я стояв і дививсь на нього. І він стояв та посміхавсь. Потім стріпнувся і, повертаючись, сказав:
— Ну, прощай, братіку! Нам треба йти. А без купила до дєвки більше не лізь…
І, насмішкувато засміявшись, пішов.
Я стояв і дививсь.
Він озирнувсь. Щось крикнув. Потім нахилився, підняв щось і шпурнув у мене. Невеличкий дрючок пролетів над головою мені.
Я хутко повернувсь і пішов назад. На одному краю неба над деревами стояв, як величезний віник, темнобурий дим.
Мені зразу стало моторошно, страшно. Мене ж могли тут накрити!
Стояв пень, старий, байдужий, немов не сталось тут нічого. Я поліз у кущі, в саму темну густу глиб їх і, зщулившись, заліг.
«Герою мій!»
Так, так!
«Без купила до дєвки не лізь».
Я ще більше зщуливсь, я хотів бути манюсеньким, як та чорна комашка, похожа на панну з дуже перетягнутим станом, та комашка, що повзла по коліні у мене; я хотів бути менше комашки і сховатись під листик, щоб ніхто не бачив, як плакав сльозами непорозуміння якийсь новий дракон мій — у мене ж така сила була тих драконів.
І він плакав, а я лежав. Так до вечора. А ввечері встав і пішов, тихо, несміло, як злодій.
Це було в ту добу, коли в грудях так співу багато, що хочеться сліз.
