— Тю! це ти… А де ти був?
Але очі зараз же стали серйознішими, трохи тривожними…
— Ти… ти… де був уночі? — видихнув я на нього.
Він настороживсь.
— Де був, там нема вже…
— Говори: ти пив сьогодні?
— Ба не пив… А що?
Звірячі оченята хутко, непорозуміло бігали по мені.
Він не пив.
— Ні краплі? Ані-ні? Говори правду?!
— Та ти чого? Ну, не пив, то що?
Так! Річ видима: він не пив, пика твереза.
— А нащо вдарив ломакою по пню? Для чого? — Очі йому ставали все ширшими та ширшими. Він глянув на пень, на мене.
— Та ні для чого…
— З радости? Чи п'яний? Для чого?
Він навіть боязко озирнувся навкруги.
— Та йди к чорту… Ударив та й годі…
— З радости значить? Тобі хотілось, дуже хотілось ударити?
— Ну, з радости… Хотілось, то що?
Так! Він ударив з радости. Цей гад з радости ударив.
— Чого ж ти радів? Що добре вкрав та купив Ганну. Га? Того?
«Гад» рішуче був вражений усім цим. Але по цих словах в очах пробігли вже жовті, злі вогники.
— Та тобі яке діло! Ти, кажись, сам п'яний…
І раптом лице йому стало злорадним — він зрозумів усе.
— А-а! Це ти собі підмощувавсь?! Облизнись, братіку! Ге!
— Я тебе питаю, ти того радів, що купив? Говори!
