— Ганно!.. Гей! — раптом гукнув, озирнувшись.
— Що? — зачулось із кущів по другий бік прогалинки.
— Іди сюди… Та живо!
З'явилась Ганна коло нього.
— Що таке?
— Почухай мені спину… Якесь стерво кусає…
— Еге! Дивіться, губарнатар який! — засміялась, але зайшла за спину і стала чухати.
— Та вище… Ге, дурна!.. Вище, кажу… Вліво трохи… Тю… вліво. Де буде вліво?… Ну, от тут… Чухай, чухай… Та дужче… Гей, та й дурна ж ти яка!
— Та чого чіпляєшся? Де ж воно в тебе свербить?
— Годі… Іди к чорту… Кинь, кажу…
Ганна покинула й зазирнула в лице йому.
— Та де ж свербить, Митрохванчику? Га?
Який ласкавий, винуватий, несмілий голос! Ах ти ж подла!
— Ніде… Баба спить?
— Спить, мабуть…
— Буди та ходім… Дай їй шматок сала, хай поїсть. Та багато не давай. Вас, чортів, не нагодуєш все одно…
Недбало простягнув ноги і сперся ліктем на пень.
— А я ж не дуже їм, Митрохванчику…
— «Не дуже»… Всі ви не дуже…
— А купиш мені намиста?
— Ще й намиста? П'ять рублів узяла та ще й намиста? Еге-ге-е! Ти вже… Гляди!
— Митрохванчику! Ти ж обіщав… Оте червоне, що в Гуляй-Полі… Тепер же грошей у тебе, як у пристава… Пристав ти мій… Купиш? Га?
— Ну, побачимо, побачимо… Іди, буди бабу, треба йти… Катай живо… Я тут на сонечку посидю… Торбу мою візьми… Треба йти, щоб увечері буть
