а від його полились в долини та затінені яри веселі промені.
Розійшлись ми. Вона ще довго озиралась, зупинялась; і я бачив великі очі її, вузько зрізані до країв, з любовним, покірливим благанням зупинені на мені.
І тільки, як останній раз перед ярком зупинилась, потім зникла, я почув, що в цю ніч сталось, дійсно, щось велике.
І мимоволі я згадав, що Іра була іншою, зовсім іншою. І я був інший. Почувалось, що скажи я їй:
— Іро, в тебе погані брови, — й вона скаже:
— Погані, любий.
— Іро, — скажи я, — мені не подобається, коли так дивляться на мене.
І Іра потупиться й не буде дивитись. Та Іра, що ще вчора…
Що ж сталось?
І з тайно-задоволеною гордістю, здивовано повів я очима круг себе. Дерева простодушно дивились на мене. «Не знаємо», мовляв. Хитрі бестії! Вони добре знали та тільки мовчали, мої зелені мовчуни.
І пташки знали, не дурно так лукаво скоса поглядали вниз, і наче жартовливо дражнячись, тікали всі від мене вглиб ліска…
І лісок знав. І знав поблідлий місяць, травка знала, небо, сонце. І все раділо, все сміялося зо мною, все кричало: Герою мій!
Ввійшов у лісок. Розпахнув свою свиту, шапку одсунув назад і пішов по полянці. Ех, закричати на весь ліс? Закричати, пташенята мої? Полякаєтесь, маленькі…
А ти не злякаєшься, старий мій пню? Га? Не злякаєшся?
Старий, смішний пень, набухлий, як бабуня, трухлявий і товстий. Мабуть аж загудить, як ударити.
