— Пора, голубко… — сказав я.
Вона здригнулась, ще щільніше притулила руку до вуст і мовчала.
А далеко жовте блідло в світлі ранку. Сива роса лежала на траві й де трава була пом'ята, там роса біліла краплями, як живе срібло. Зашамотіли пташки у вітях.
— Пора, Ірусь, — знову сказав я. — Вже день. Неконспіративно.
Вона зразу сіла рівно й пустила мою руку.
— Правда… Іди.
Встала, поправила сукню, почервоніла чогось і, соромливо глянувши на мене, раптом припала до грудей мені й шепнула:
— Ти пам'ятатимеш цей ранок?
Я міцно, мовчки пригорнув її.
Мабуть сонце тільки й ждало цього, бо взяло і визирнуло в тім боці, де було жовте. І жовте ще більше зів'яло, зблідло, а дим став темнішим.
— Ну, прощай, любий. Мене, мабуть, шукають. Скажу, вийшла в поле й несподівано заснула. Нічого… Ми завтра побачимось? Побачимось, милий? Ох, як я тебе люблю! Скажи, ти не сердишся на мене? Ні? Я ж не знала, що в тебе така сила… Герою мій!
— Рибко… не треба…
Слова її вносили щось зайве в моє щастя.
— Не треба, кохана… Я безмірно щасливий… Безмірно!
Сонце гордо й весело встало на обрію. «Ну? — немов сіяючи, питало землю: — все гаразд»?
Все! — кричало йому серце моє! — все!
І руки жагуче обняли ту, що покірно, всім теплом свого тіла, всією схиленою волею припала до мене.
— Герою мій… коханий!..
Тоді сонце одділилось од землі і вийшло в небо,
