ніхто не бачив? Сьогодні прийшли? Нуда, що ж я питаю… Ви стомились? Дуже стомились?
Я сів.
Жовте так само сяло в долині величезним віялом.
Легко стало. Хотілось показати язика місяцю й поцілувати самотній якийсь листик, що одбивсь од других і темнів у сірім небі.
Іра раптом змовкла, одвернулась і, притуливши обкутані хусткою кулаки десь під підборіддям, дивилась убік.
— Іро… — тихо вирвалось у мене. — А руку?
Іра зразу повернулась. Повернулась, хитнулась і вмент обхопила мене за шию, притулилась, і, пам'ятаю, по лиці по моїм пройшли гарячі губи, знайшли мої, в серце мені стукнуло, в голові захитався туман, ноги болюче-солодко защеміли, тіло все напружилось чимсь дивним, гарячим…
Коли я, нарешті, підвів голову з грудей Іри й розплющив очі, круг нас уже зовсім світало. Іра похапцем і соромливо накрила ноги сукнею й теж сіла. Сіла, сперлась одною рукою об землю, другу поклала на плече моє й несміло зазирнула мені в лице.
— Ти любиш мене? — тихо-тихо прошепотіла. І чогось мені стиснулось серце.
— Люблю, Іро…
— І не сердишся, що я була з тобою досі така? Не сердишся, мій дужий, герою мій? Ні?
— Навіщо ти питаєш таке?
— Я люблю тебе…
Я посміхнувсь і погладив рукою по щоці її. Так-так це я погладив її. А вона схопила мою руку, піднесла до гарячих уст своїх і покірно, жадно припала до неї.
І знов мені стиснулось невідомим чудним жалем серце.