під скиртою. Іра, принаймні, гаряче казала, що я не міг дрижати й озиратись. Не міг!
А я не знаю. Не знаю, як і назад повз балочкою. А може й не повз, а просто йшов. Ще, може, й посвистував.
Тільки виразно себе пам'ятаю аж по другий бік ярка. Там я озирнувся. Озирнувся і весь замер: в сріблястій напівтьмі, в темній кучугурі будівель економії жовтіло щось живе, трипотливе, ясне й незмірно-несподіване для мене. Страшно несподіване.
«Он як»! — прошепотів я, дивлячись, як те немов щось намацувало гострими язиками і поверталось то в один бік, то в другий, ніби набиралось сил, міцніше умощувалось, розросталось і бралось у небо жвавіше та дужче.
Раптом я повернувся й щосили побіг. Чобіт один кільки раз зсувався мені з ноги, я зупинявся, підтягав його за вушко й знову летів, не озираючись. Мені було страшно.
Під самим ліском зупинився весь спітнілий, задиханий, стомлений.
Озирнувсь.
Над економією вже стояло велике жовте сяєво, але ні будинків, ні дерев за горкою не видно було. Тільки дим ще над сяєвом. І дим той з-піднизу був жовтуватий, а зверху темно-бурий із срібним нальотом від місяця.
Місяць же стояв якраз над моєю головою і був блідий, наляканий: він же ввесь час слідкував за мною.
Сів на горбику якомусь.
Стало холодно. Мокра сорочка липла до тіла. Від частого, глибокого дихання, було ще холодніше.
Сів, поклав лікті на коліна, голову спер на руки й сидів так. Коліна трусились і можна було, збоку дивлячись, подумати, що я сиджу і, дрижачи весь, гірко ридаю.
