на ніч воловню. Воли погорять… І мій Запорожець згорить… Іржатиме…
Чув, як все тихше та тихше долітали згуки.
Коли ж зовсім піднявся місяць угору, тиша срібно дзвеніла у блідому полі. І виразно видно стало темні скирти нашого току.
Я, пригинаючись, пішов далі.
Коли повз уже балочкою, мені враз пригадалось, як колись малим я так само тут повз, граючи в індійців. Від цього я навіть сів і довго сидів непорушно.
Потім знову поповз.
І дедалі, то все менше та менше пам'ятаю ті моменти.
І ні страху, ні жалю, ні захоплення, нічого вже мені не пригадується. Навіть не пригадаю собі, щоб я думав про черкесів, або про яку небезпеку. Знав, що треба ховатись, знав, що це діється щось надзвичайне, але ні свідомости, ні, навіть, волі не було. Здавалось, від скирт було протягнено до мене якийсь незримий ланцюг, тим ланцюгом мене прив'язано і хтось там намотував той ланцюг, а я через те й сунувся туди.
Немов у сні, я чув, як довго рипіли десь внизу коло ставу вози, і сам собі одмічав, що то, певно, наші хлопці їдуть по снопи. Чув гавкання собак, таке тоскне раз-у-раз у місячну ніч, але цілком байдуже тоді мені.
Пам'ятаю довгу тінь вздовж скирти, поруч із нею бліду смугу місяця і другу скирту. Сумом пустинности віяло звідти. Шум ще, пам'ятаю, був страшенний у вухах, коли я присів під скиртою.
Але потім усе туманом якимсь оповито. Здається, коли я світив сірника, коробка поторохкувала у мене в руці і смалятиною запахло від губки. Здається, я озирався на всі боки. А може й ні. Може потім уже, дійсно озираючись, я переніс на те, що було
