Митрохван і пильно вдивлявся в рот мені, чи не їв я хліба з торби.
Я прибавляв ходи, я все таки не звик так багато ходити й одставав навіть від «матері».
І знову, дивлячись у зігнуті спини їхні, на яких сиділи маленькі мушки, я витирав піт і думав над ними.
Потім перестав думати й хотів тільки спочити. Душно було, торба плечі давила. Сонце стояло на полудень.
В містечку, куди ми завжди їздимо в крамниці, на базарі вони зупинились і Ганна, поклавши дерев'яну мисочку коло себе, сіла на землю і хрипким голосом завела:
— Та не бачу ж я, матінки мої рідні,
Як білий світ світає,
Як праведне сонце на небі сіяє,
Як темная ніченька та й наступає.
І хиталася тужно. А в мисочку стали падати копійки. І як копійка цокне, Ганна перехриститься, пробурмоче тихенько «спаси вас господи» і знову хитається.
Таким чином назбиралось на цілу кварту, яку в тому ж містечку й купили вони. А пили її за містечком, в ярку, під березками. Дали й мені, але знов таки з умовою, що я й Ганнину торбу візьму. Моя конспірація переходила вже край, але я не хотів псувати гармонії й згодився.
Через півгодини вони вже були непохожі ні на людей, ні на скотів — вони були просто п'яні. В мене теж гаряче приливала кров до серця, але від того мені було безмірно сумно й хотілось співати, хотілось цілувати землю і благословляти її за те, що вона породила Іру, що породила страждання, над яким можна плакати і в жертву йому вбивати драконів своїх. Особливо ж співати хотілось, сумно,
