Сонце і день ще більше виявили моїх спутників. Голубчики мої, вони просто фантастичні були, наче з химерної казки якоїсь. Я не міг намилуватись ними, коли вони їли. Особливо Митрохваном та «матір'ю». («Мати» таки справді була глуха і коли говорили щонебудь, то пильно дивилась на губи тому, з ким балакала. А сказавши, випинала наперед лице і наставляла вухо. Була набухла, мертво-жовта, так що, здавалось, надуши її гарненько й вона лусне, як старий гриб, з якого легким димком підніметься зелена порохня).
Вони їли мало не через кожну годину, але, дивлячись збоку, можна було сміливо подумати, що вони оце тільки допались до їжі після довгого голодування. А допавшись, жадно й вороже подивлялись одне на одного, смачно, серйозно чавкали й міцно держали в руках шматки хліба.
Мені теж уранці дали, але з умовою, що я за це носитиму якусь їхню торбу. Я згодився. Більшої конспірації, як ця компанія, я не міг би придумати. Виявилось, крім того, що вони йшли повз наше село у манастир на празник. Празник не знать який, але у них там є діло. Так от вони собі туди йдуть помаленьку.
І ми пішли разом. Йшли так: попереду виступав Митрохван; за ним, ухопившись ззаду йому за піджак, Ганна; а за Ганнину кохту держалась «мати». Обидві вони йшли з заплющеними очима і правими руками намацували палицями дорогу. Я йшов позаду.
Ми часто зупинялись перед хатами й Митрохван, перекосивши рота, гунявивм, жалібним голосом тягнув:
— Благодітелі божі, поде-ейте калікам нещасним, сліпеньким, невидющим. Матінки наші рідні… за ваші подаянія душі спасенія…
