І раз Шахеразада так почав своє оповідання:
— Слухайте. Було це на весні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш у траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Ех!… Ну, словом, було це на весні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось… З ким?
А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого… Словом, кажу вам, було це на весні.
А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусів неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки, понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся і, одвернувшись до коняки, сердито крикнув:
— Вйо! Ти!
А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і, на-
