Чуєш, любий місяченьку, не вірить вона, не вірить, що я зможу вбити дракона, свого сивого, старенького дракона…
Нічко, ясная нічко, сумом дзвенящая, не вірить Іра, що зможу я взяти і власними руками кинути в полум'я мого старенького дракона… А ти віриш, правда, нічко?
«Ку-ум!» — задзвенів десь над вухом комар, наче торкнув хтось тоненьку струнку.
Змовк. Сів на щоку… Куснув.
Пий, голубчику, пий. Випий з кров'ю мій біль, мій солодкий, ридаючий біль, і понеси його їй, і скажи тій суворій, зневажливій зморшці між темних брів, ти скажи їй: «розгладься! Він може, все він може зробити за припалі, убогі копи та за ласку твою, недосяжно-бажана. Все він може зробить»…
Вітер сумно гойдавсь на травинках і травинки журливо хитали голівками.
Високо в небі, в суворому смуткові зорі вели мовчазну, віковічну розмову свою.
«Уік»! — несміло озвалась пташинка й замовкла.
І, пам'ятаю, сусіди чогось загомоніли; спершу глухо й невиразно, далі я вже виразно чув:
— Та йди к чортам!… Митрохване… Не лізь… Чуєш?
— Ги-и!… Щипається, стерво…
— Митрохване!… А диви… Тю, бий його сила божа!.. Їй-богу, так укусю за руку, що аж чорти тебе схоплять… Лежи он там камінем… Та пішов!..
— Тю, дурна! Що ж ти хвицаєшся?
— А ти що думав? Отак хвицну, що й ногами вкриєшся… Чого лізеш? У комору боявся лізти, а до мене не боїшся… Сміливий! Знаємо таких…
— Яких?
— Отаких самих…
— Та яких?
