— Гей! Митрохване!.. — раптом зупинилась жінка, придивляючись кудись убік.
Митрохван озирнувся.
— А то, лишень, чи не скирти?
— Мо й скирти.
— А спати треба?
— Мо й треба.
— Ну, то звертай… Я хочу спатки.
Митрохван мовчки звернув і пішов на скирти. Очевидячки, він був незадоволений.
Я хотів іти далі сам, але пахуче сіно скирт змануло мене. Лягти, закласти руки за голову й дивитися прямо, в лице місяцеві… Чого поспішати! — все одно встигну на вечір завтра «туди».
Пішов я з ними.
Вони троє лягли під один бік рогу скирти, а я по другий; так що, підвівшись, я міг бачити ноги Митрохвана.
Сіно м'яко гріло знизу. Місяць пильно та скорбно дивився в лице. Затих гомін сусідів.
«Уік»! — тихо пискнула пташка.
Спати не хотілось.
Щось гойдалось у мене в душі, щось хвилююче, щось журне, щось суворе й ніжне.
Все гойдалось.
Що здійметься догори, серце робиться широким, хоче крикнути, крикнути степом, щоб і зорі засміялись, щоб пішла луна під темне небо й упала там, на східцях, де в пекучий літній день виступають жовті сльози.
А гойднеться вниз і серце мліє, холод серцем пробігає, думи нишкнуть, мов зігнувшись, пробігають темним яром.
«У ліску дам руку… Тільки ж як прийду».
Не вірить… Не надіється на мене…
