— Ти диви! — нарешті здивовано хитнув головою.
Жінка зразу ж одірвала чайник од рота.
— Ага? А що? «Не можна лізти?» Я тобі не казала? Тепер «диви?» Отак ти раз-у-раз… Оддай парубкові кисет!
Митрохван одповів цинічним словом і засміявся, але засміявся ніяково, вдаючи це.
— Не віддаси?
— Та йди ти під три чорти! Який кисет?
— Не віддаси, я питаю? Кажи!.. Гей, Митрохване, кажу, лучче оддай… Лучче оддай!..
Митрохван повів одним плечем, потім хмикнув, засунув руку в кишеню і ткнув мені кисета.
— На, бери! Щастя яке, кисета не бачив. Схочу — сто кисетів тобі куплю ще й з льогким тютюном.
— Отак лучче… А кисети твої ми знаємо…
— Е?
— От тобі й е…
— Диви…
— Ну, не задавайся… Бери краще торби та ходім…
Ми пішли разом. «Мати» хоч і була теж сліпа, але йшла не гірше «дочки». Тільки, видно, ходити їй взагалі важко було. Поки розійшлась, усе стогнала за кожним кроком і хапалась лівою рукою за мене. Якась роздута вся була, страшна. Взагалі всі троє вони здавались мені якимись вигадливо-казковими істотами. Якби вони раптом поперевертались у якихсь звірят і зачали танцювати передо мною, отут серед срібного степу, я, здається, не дуже здивований був би.
Митрохван ішов поперед усіх і довгий, зігнутий, з гострою головою, настирливо щось викликав у мені собою: чи то казку якусь, чи леґенду, чи кримінальний роман якийсь. Навіть, пам'ятаю, аж сердивсь я, не можучи виразно згадати.
