— Чекай, дядю, — простягнув я руку, — кисет мій…
— Як? — підставивши вухо до мене, кудись вгору глянув поводатар.
— Помилився, — кажу, — кисет мій…
— Кисет? Який кисет?
І пихнув цигаркою.
— Та той, що я дав тобі…
— Мені??
Він здивовано подивився на мене, потім на жінку, знов на мене.
Бідний парубок, очевидячки, хворий був на пам'ять. Жінка засміялась. Потім вередливо повела плечима і, зазирнувши у криницю, протягнула:
— Ну, Митрохва-а-не… Давай же води, я пити хочу…
Зо мною, очевидячки, вони зовсім покінчили.
Митрохван теж зазирнув, почухав голову і просипів:
— Та я зна-аю… Коли ж далеко чортова вода… Рукою не достанеш… Якби пояс… У тебе нема? — повернувся він до мене.
— Нема.
Я знав, як добути води й без пояса, але мовчав.
— А сто бісів його мамці на припічку! — знову почухався Митрохван.
Тоді я мовчки взяв бляшаний чайничок, що стояв на цямрині, скинув шапку, перекинув ноги у криницю і вмент зчез у ній. За мною наче скрикнула жінка.
Холодно… Вогко… Дірки між камінням були на старих місцях і розкарячені ноги мої звикло ступали в них, як по східцях.
Коли я виліз з повним чайником, жінка зразу взяла його в мене з рук, жадібно припала до цівки й стала смоктати.
Митрохван же то на мене поглядав, то зазирав у криницю.
