Інші ж дві — жіночі; одна сиділа боком на цямрині, а друга, зігнувшись у кругленьку купку, на камені під коритом.
— Так… Правильно. Спочиваєте?
— Ба танцюємо…
Не дуже привітні. А довгий весь який! Чогось пильно придивлявся до мене. Лице якесь чудне, довге-довге, як астраханський кавун, немов з якоїсь вигадливо-чарівної казки. Білявий, очевидячки; очі невеликі, вузькі.
Жінка на цямрині теж уважно розглядала мене, але була якраз навпаки: широка, кругла, лице темне, як диня дубівка.
Розбалакались. Я охоче й по всій щирості зараз же розказав їм усе про себе: як служив за дворника у городі, як заслаб, як хазяїн обдурив мене й прогнав без копійки. А оце йду додому, чи не дадуть родичі притулку слабому.
— Та так таки без копійки і йдеш! Га? — немов обмацуючи мене очима, просопів неймовірно «астраханець».
— Та копійок десять може є… — зідхнув я. — А ви хто будете?
Чоловік промовчав і чогось нахилився над криницею. Але жінка, видно, не хотіла бути такою неввічливою. Трошки навіть пишаючись ніби, розповіла, що вони всі троє старці. Бідні, убогі, але чесні старці собі. Отто-он їхня мати глуха і сліпа, вона сама теж сліпа, а це — її брат. Він водить їх. Так і живуть. Живуть, як бог дає. Не солодкий їхній хліб, але що ж маєш робити…
Щось на сліпу вона мало похожа була. Але раз людина каже, що сліпа, то вона краще знає.
Я присів на цямрину, вийняв кисет із тютюном, закурив і підніс поводатарю. Він мовчки взяв, скрутив цигарку, закурив від мене й поклав собі кисет у кишеню.
