вушко чобіт і рішуче-діловито затупав. І поперед мене, трошки збоку, ніби скоса та цікаво зазираючи в лице, бігла довга тінь.
На шляху ні душі не було. Геть далеко срібною смугою підгортався під темне небо край землі. І могили з одним темним боком щось таємне сторожили і мовчали.
Степ дрімав.
Та думки мої не дрімали. Хоч і рішуче ступав я, хоч не озирався ні разу, а вони все линули назад; як гриви коней, що біжать уперед, все летіли туди, все линули назад.
— Ой, вийди, вийди, сердце-дівчино,
поговоримо з тобою…
І хоч дівчини не було, а серце говорило. Говорило, посміхалось і раптом… холонуло, стискувалось і нило-нило.
Аж зупинявся я. То плакав забитий в глиб душі мій дракон, то плакав дурний, темний дракон, піднімаючи голову; плакав старий і сльози його холодними струмочками котились по серцю, а серце того й стискувалось, і нило.
І не знали того ані степ, ні могила.
Не знали й ріденькі, не звезені кіпки селянські. Малюсенькі, несмілі, до землі припалі, як хазяїни їхні, сумно стояли й не знали, куди і чого я йшов, чого плакав дракон.
Часом з них здіймались волохаті нічні птиці і, кругло, поважно махаючи крилами, мовчки летіли в сріблясту млу й зникали.
Десь збоку, внизу, диркав деркач. Одноманітно, помірно, немов завзято сидів собі там і пиляв якусь товстелезну дошку. Часом робив павзу, наче брав у рот цигарку, і знов за своє: дир-дир!
Там болото. Там колись зимою в фугу ми блудили. Мамуня христила мене, а мені так страшенно