— Развє я равнял? — раптом озирається звожчик. — Я, значіт, к прімєру только… А ти вон что!..
— Ні, голубе… Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свідєтєльом буде. За це знаєш що роблять?
Звожчик нічого не одповідає, одвертається й мовчки їде далі. Потім помалу поверта і їде назад.
— Куди-ж ти? — з іронією пита Недоторканий (не вдержався таки).
— Врємя нє хочется трять…
— А, «время»! Ото то ж бо й є… Кацапня проклята!
— Та годі вже, пане Данило, — просю вже я. — Хай йому біс. Мовчіть уже.
— Ні! — каже. — Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась у чужу солому та й шелестить ще!… «Пустяшний!» А ваші Куропаткіни, Рождественськії, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондратенко — та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури.
От такий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду — немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу-народу там. А коло каси стоїть жандар, а проти нього Недоторканий, щось сердито ричить. Прислухаюсь я.
— Він не має права! — чую, говорить Недоторканий. — По маніфесту усі мови рівноправні… Він повинен розуміти мене. Скажіть на милость, шишка яка: касир нещасний!
Жандар перебиває його.
— Та плювать мені! — гука Недоторканий. — Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!
От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя якось обійшлось благополучно. Чи жандар дурний був, чи хто його зна. Взяли ми ба-
