їнському таки. Воно й про Недоторканого не можна сказати, щоб він соціялістом був. Гріх це сказати про його, тільки вже над міру любить Україну. А нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там примовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова чи ноги не одпадуть, а гляди й пощастить у чомусь. А що вже про Недоторканого, то й казати нема чого, що не такий він чоловік, щоб у політиці розбиратись. От хоч би тобі таке. Їдемо ми звожчиком повз пам'ятник батькові нашому Богдану Хмельницькому. Балакаємо собі. Коли це Недоторканий торк звожчика у спину.
— Звожчику!.. А, звожчику!
Той обертається.
— Ась? — каже.
Ну, що тут такого? Спитав чоловік по-своєму. Ні, Недоторканому це не подобається.
— Не «ась», а «що», — поправляє того.
Звісно, звожчик не розуміє:
— Чого ізволітє?
— Не «ась», кажу, а «що» треба казать! Розумієш? Хто це на коні?
— Ето? — показує звожчик пужалном на Богдана.
— Еге ж.
— А ето какой то хахлацкій генєрал.
— Чого ж хахлацький?
— Єслі б наш, так он прямо сідєл би, а етот іш как набок свалілся. Пустяшной генєрал…
Аж підстрибнув Недоторканий од цих слів. Як шарпне того нещасного звожчика за пояс, та як закричить:
— Що?? «Пустяшной?»! Ах, ти ж кацапська твоя морда! Та ти знаєш, що всі ваші кацапські генерали й у підметки йому не годяться. Га? Це гетьман України! Чуєш ти?!
