Оце, Ольго, пишу тобі листа з самої тюрми. Найшовся добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав таки на старість. Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякуючи землячкам, посадили таки. Ти не лякайся дуже, начальство наше не дурне ж таки, побачить же воно справді, що з мене соціяліст, як з клоччя батіг. А все таки, продай тих кабанців, що торгував кабанник Ремесло, та їдь до мене, може скоріше виручиш. Та гляди, не продай чорного кнурця, що поліву в сажу, бо то на розплід. Як приїдеш у Полтаву, то йди просто до губернатора й виясни йому все, як я тобі пишу далі. Тільки попереду зайди до секретаря та ткни йому щось у руку — щоб його за печінки вже ткнуло — може з того щось і вийде.
Все вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову «великорусским наречием». Пам'ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов'яга, з довгими козацькими вусами. Раз-у-раз ходить у вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам'ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.
