— Не смій бити!… несеться з вікон. «Пусти винтовку!
— Таскай його!… — хрипить офіцер. — Ви чого стоїте? — раптом озирається він до конвойних на танку. Ті зстріпуються і, плигаючи з східців, біжать до Степана Й починають товпитись біля нього.
— Хапай за руки, за ноги! Неси христопродавця в темний!
І от вони — ті, що дивились на цього «важного» такими добрими, ласкавими очима, ті, що так зідхали, прислухаючись до його мови, тепер вони, дикі, злі, люто хапають його за руки, за ноги, сопуть, шарпають і, покірливо поглядаючи на свого начальника, починають нести до ґанку. Через хвилину під страшенний крик безсилої злости і гніву, що несеться з вікон, всі зникають у дверях, товплячись і незграбно ступаючи.
Вартовий з випнутими щелепами боязко дивиться в спину офіцерові і з ненавистю погляда на вікна.
Раптом офіцер знову з'являється на ґанку і, звертаючись до вартових, кричить:
— Вартові! Слухать мого наказу: почуєш хоч одно слово з вікон, —стріляй. Три раза перестережи і стріляй? Чуєте.
— Так точно, ваше благородіє! — витягуються вартові.
В вікнах тихо, Офіцер зникає, Настає глибока, гнітюча тиша. Вартові ходять рівною, твердою ходою, одноманітно постукуючи підборами пильно поглядаючи вгору на цих блідих, патлатих людей, які наче прикипіли в німому повному одчаю, безсиллі до грат і навіть не ворушаться, ніби вони витратили всі сили на цей одчай.
— Ні! Так неможливо! — враз скрикує Петро. — Так неможливо! Я не можу більше так… Я… це… просто… Я пропоную голодовку!
