ша, налякана гомоном, ховається за високу стіну і в маленькому подвір'ї стає шумно. Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують «визвать розводящого» і ввесь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.
А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:
— Миколо!
— Га?
— Чом на прохід не йдете?
— Не пускають.
— Бийте в двері.
— Не помагає.
— А табуреткою?
— Стукав… Обіщає в темний карцер заперти.
Або:
— Дя-дя!!
— А-а?
— Пришліть рибки!
— До-бре.
— Право-ліво? Так?
— Так!
— Довольно зєвать[1]!… Слиш, ти! Земляк?
Але «земляки» мов не чують, тільки Петя добродушно з докором хитає головою й поважно говорить до вартового:
— Ех, землячок, землячок! Бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як же не «разговаривать»? Пташка божа й та розговарює, а тож люди. Ти, братику, подумай про це, а тоді кричи. А то: «не разговаривай!» Хіба ж так можна? Коли б ми кричали, або грати ламали — ну, тоді кричи, а то ж балакаємо. Балакать можна… Не голосно, потихеньку Сам колись сидіти булечі, побачиш, як гарно…
- ↑ Зєвать — гомоніти.
