нього, а значить, «неприказане». Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів і на ньому видно напружене бажання зрозуміти.
— А у Петі є?
— Не знаю… Спитайте… Петя!
— Що-о?
— Сіно є?
— Що-о?? Не чую!
— Сі-но є?
Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить;
— Слиш, земляк! Не кричи!
— Я пи-та-ю: є у вас сі-но?
— А сіно!… Ні, нема, У мене ж учора провалилось[1] усе…
— Земляк! Слиш? Довольно разговаривать!
— Та ну? — сміється Петя. — Вже й «довольно»? Ми ж тільки почали!
— Не полагається разговаривать…
— То ж через що?
— Не приказано.
— Гм… Причина важна… Ну, а як ми все таки будемо «разговаривать», тоді що буде?
— Тоді побачиш… — бурмоче вартовий.
— Що ж я побачу?
— А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то Й набавить ще суток сім. От і побачиш!
— Та не може бути?! Ха-ха-ха!… Андрію, чули?
Але з Андрійового вікна вже чути веселий сміх. Хутко простацька погроза вартового «по телеграфу» передається у всі вікна й постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Ти-
- ↑ Провалилось — забрано при трубі.
