— Земляк!… Слиш!. Довольно пєсні іграть…
Але «земляк» не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися у небо, у вільні хмаринки; а губи, гірко скривлені, ледве ворушаться й мало не шепчуть:
Будуть минать там роки за роками.
буду забутий я навіть братами,
будуть вже інших в тюрму провожать,
я ж, мій вознице, все буду ждать.
Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче й сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:
— Слиш, земляк! Не шуми!
— Та одчепись ти від його, ради бога! — вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця. — Хай співає!
— Не приказано пєсні іграть…
— Мало чого «не приказано»! «Не приказано» людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою й готовий щохвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи… А ти послухай краще Й не надокучай…
Але співець і сам перестає. Він глибоко зідхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:
— Андрію!… Андрію!…
— Га?
— Сіно[1] є?
— Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду…[2]
— Ну?
— Їй-богу!
— Погано.. Страшенно рибки хочеться…[3]
Вартового ця розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для
