заметеному й гарно покритому довгою тінню стіни, було щось інше, крім любови, крім ласки природи, крім тихих мрій і мрійних бажань.
Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон цій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:
Ах, ти доле, моя доле.
безталанна ти моя,
чи не ти це, моя доле,
до Сибіру довела?
Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови й тихо слухають ту знайому, ту сумну й рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче:
і по царському наказу
опинився я в тюрмі,
і минають без надії
молодії дні мої…
І наче придавлений тугою, голос змовкає, а по статі, нерухомі й задумливо-смутні, не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний, сумно жаліється:
Там, за стіною, на волі бажаній,
в полі народньої. лютої брані
будуть брати й вороги помирать,
я ж, мій вознице, буду лиш ждать.
І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушности, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.
Раптом одна з постатів, що стояла біля перистої будки й задумливо погладжувала рукою «щось блискуче», рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміло говорить:
